Різдвяна казка про таргана

1. тарган

Проживаючи в сучасній Росії, легко можна не помітити Різдво. Так, звичайно, формально це свято. Під нього є навіть окремий вихідний день, і слуги народні разом з государевим медіа щорічно під камери відзначають це свято.

Однак, в силу конкретних історичних причин, а саме курсу більшовиків на догляд релігії з суспільного життя, наш головний зимове свято - це Новий Рік. Різдво йому зовсім не конкурент. Це органічно для нас. Як органічно то, що наша ялинка - це новорічна ялинка, що подарунки роздає Дід Мороз на Новий Рік, що корпорації проводять новорічні корпоративи, і так далі.

Російська дореволюційна різдвяна листівка

На чужині все навпаки. На відміну від моїх шановних російських читачів, які підуть на заслужені новорічні свята на наступному тижні, ми, емігранти, разом з усім Заходом насолоджуємося відривом від роботи на цьому тижні, так як західні Christmas / Noel / Yule припадають на 25 грудня. Новорічна ялинка перетворюється в Christmas Tree, наші корпоративи називаються Christmas Party, і якщо ви запитаєте на початку грудня, який день всі чекають, вам буде непросто знайти людину, яка відповість «Новий Рік», а не «Різдво».

Для російських емігрантів, які потрапили на Захід після революції, на відміну від емігрантів сучасних, ніякої зміни в традиціях не відбулося. Як вони сприймали Різдво? Я хотів би поділитися з вами теплою різдвяної казкою з добрим кінцем про бідну пару російських емігрантів в Парижі, яка починає святвечір з грошами в руці, а закінчує з синицею за пазухою. вона була опублікована в журналі «Ілюстрована Росія» напередодні 1927 року.

Merry Christmas! З Різдвом Христовим!

Обкладинка різдвяного випуску журналу «Ілюстрована Росія» 1926 року

тарган

Розповідь капітана Лебядкіна

- Велосипед-то мій прийшов до фінішу, - спокійно заявив Григорій Іванович і опустив в кишеню дрібниця, яку він тримав у руці.

Ця фраза може здатися читачеві загадкової. Або читач може уявити, що вона була виголошена на Велодромі Буффало. Так, щоб не було непорозумінь, дозвольте зараз же встановити: ні загадки, ні Буффало. А фраза ця була виголошена і супроводжував її жест зроблений - в Парижі, в святвечір 1926 року, Григорієм Івановичем Калугіна, колишнім присяжним повіреним, а нині безнадійним аспірантом на пост шофера, в кімнаті, яку він займав разом зі своєю дружиною Ніною, - в Мезон мебле, в двох кроках від порт де Версаль.

Ось, що відповіла Ніна, - ніяк неможливо встановити, бо в той самий момент, коли пролунав її голос, внизу запихкав каміон, задзвонив трамвай, закашлявся автомобіль, та ще до того ж заграв в трубу чесний ремісник, який цим сигналом дає знати, що він приймає на себе ремонт просіженних солом'яних стільців. У цьому гаморі, ясна річ, фраза, вимовлена ​​Ніною, не те що потонула, а прямо розчинилася, зійшла нанівець. Але Ніна-то зрозуміла відразу загадкову фразу Григорія Івановича. Адже це вона сама третього дня відвела велосипед Григорія Івановича в мон-де піете.

- Ось гроші з кишені, - сказала Ніна. - Треба знати точно, скільки у нас залишилося.

Григорій Іванович опустив руку в кишеню і виклав на стіл купу дрібниці.

- 3 франка 40 сантимів, - повідомив він неупередженим тоном історика або статистика.

Як уже відомо читачеві, це було в святвечір. 3 франка 40 сантимів і в будній-то день невелика сума, а вже в святвечір ...

Але, може бути, читач, ви живете на Мадагаскарі, або в Марокко, або в Югославії і ви не знаєте, що таке в Парижі святвечір.

Зайдёмте на хвилиночку ну хоч до мосьє Антуану і його «петіт ами» Фаншетту, які, до речі, мешкають саме під Григорієм Івановичем з Ніною і дуже ображаються, між іншим, коли Григорій Іванович після 10 години вечора вискоблює у себе свою трубку об кут кухонного столу. Вночі людям потрібен спокій і тільки божевільні російські лягають спати о 11 годині. Мсьє Антуан не божевільний, а Фаншетту і поготів і, якщо вона купила перед самим святвечором на 500 франків бон де Дефанс, то це дуже розумно, бо вона отримає відсотки і відсотки ці не витратите, а знесе в Кесс д-Епарнь. Правда, Антуан не відмовляє собі в аперитиву, але шість-то тисяч у нього відкладені на чорний день. Але зараз-то треба думати не про це, а про набагато більш важливій справі - як провести ревельон.

Втім, навіщо ж думати, коли програма святкування святвечора була запропонована Фаншетту ще в кінці листопада і затверджена мосьє Антуаном 4-го грудня, причому до цій же справі були реалізовані і відкладені (під фарфорову пастушку, яка стоїть з лівого боку на каміні), необхідні для цього фондів.

- Знаєш що, Гриша, - сказала Ніна. - Я піду і куплю хліба. Адже є щось треба. І завтра вранці треба до кави. А зараз я зварю шоколад. У мене ще залишився шматочок: на дві чашки вистачить.

- Вали, Ніна ...

Дрібними кроками (така вже в неї хода «щепотлівая», як каже нянька, Анфісушка) біжить Ніна по вулиці. Вогнів-то! Всі маленькі кафе, все бістро оздоблені. Скрізь «просять завчасно замовити стіл».

Французька різдвяна листівка, 1930-і

З шумом, зі сміхом пронеслася компанія молодих людей в широких панталонах.

Ніна біжить назад. Дрібними кроками, - немов дріб відбиває. Така вже в неї хода. Несе незавёрнутий батон. А адже хороша річ хліб, їй Богу. Як смачно пахне. Прямо принадність. З шоколадом зараз з гарячим. Чим не ревельон. Ой як їсти хочеться: у Ніни слинки течуть. Чому це у них в Парижі хліб так смачно пахне?

- Ну, Гриша, чому ж на столі не накрите?

- Для хліба стіл накривати? Дурниця!

- Чи не дурниця, і не бажайте розпускатися. У нас різдвяний обід і потрудіться дістати чисту скатертину, а не цю ганчірку ... Я вчора випрала навмисне.

Буркнув Григорій Іванович:

- Гаразд. Кого обманюєш? Над ким смієшся?

- Я йду на кухню.

Неохоче розстелив чисту скатертину, чашки поставив, дві тарілки, ножик поклав. Хотів покласти виделки, та раптом засміявся зло і як шваркнет вилки в ящик столу: все нам заборонено. Подумав, ще зліше посміхнувся, став на стілець, зняв зі стіни, з цвяха, що висіла на ній красиву велику тарілку і поставив її посередині столу. Поклав на неї батон.

- Гусь, - сказав Григорій Іванович.

Індичка з трюфелями.

Ніна влетіла з глечиком, з якого пар так і валив.

- Гриша, шоколад, май на увазі, на воді. Молока немає. Прошу не гримасувати і не фасон.

Григорій Іванович сів, підв'язати серветкою, як купець на млинцях, і озброївся ножем.

- Ну-с я почну ділити гусака, - сказав він, розмахуючи ножем над батоном. - Це, адже, справа мудроване. Тобі ніжку або грудку. Може бути, ти архієрейський шматочок любиш? Знаєш, я тобі покладу ось що: і грудку, і ніжку. Яблучок то покласти? Жиру-то, жиру скільки! Дивись, як яблука просочилися. Ех, ніж тупий ... Та й що це за ніж. Столовий. Ех, Мавра-то дура яка: не здогадалася кухонної ніж подати гусака різати. Ну як я з цим ножем безглуздим впораюся. Ну-ко-ся, Господи благослови ...

- Гриша, я тебе серйозно прошу. Це не добре. Ти хочеш, щоб я розплакалася в святвечір. Гриша ... і шоколад холоне ... ну, як бурда вийде ... Григорій, ти жорстокий.

Хряста. Ніж встромився в саму середину добре випеченого поджаристого батона і розділив його на дві частини. Ніна швидко взяла свою половину батона, піднесла її до рота, щоб куснути - і раптом зупинилася. Батон вивалився з її рук. Вона зморщила носик, шкода-шкода подивилася на Григорія Івановича і відразу, немов якась невидима рука відкрила якісь невидимі крани, облилася сльозами.

Через секунду її гіркі, невтішні ридання лунали вже з кухні.

Григорій Іванович не ворухнувся і не вимовив ні слова. Він сидів з кам'яним обличчям і тільки тонкі губи його стали ще тонше і посерели. Він взяв шматок батона, який впустила Ніна і довго дивилася на нього, - на розрізі, на м'якоть, де чорний, противний, мерзенний, абсолютно неприйнятний в святвечір, що поглинув повністю 3 франка 40 сантимів, увігнав Ніну в істеричний припадок, ірраціональний, містичний, зловісний - спочивав у своїй білій мякотной могилі тарган. Ніна продовжувала плакати на кухні, шоколад охолонув в чашках, покриваючись неприємними якимись візерунками. Фаншетту внизу репетирувала з мосьє Антуаном чарльстон, газовий ріжок глузливо свистів. Григорій Іванович сидів з кам'яним обличчям і дивився на таргана.

- У Парижі тарган, - сказав він раптом, криво посміхнувшись. - І він повинен потрапити в мій батон, куплений в святвечір, на останні 3 франка 40 сантимів. Містика якась. Моторошно.

Григорій Іванович схопився, склав в одне ціле обидві половини батона, загорнув хліб в газету і, надівши капелюх, вискочив на сходи.

Французька різдвяна поштова марка, 1930-і

Він вийшов під впливом спонукання чисто практичного: треба ж змінити цей хліб, поки не закрили булочну, інакше бідолаха Ніна залишиться голодною. Та й він сам є хоче. Але на вулиці їм опанував пафос. Ні, він цього взагалі так не залишить. Він зробить булочника скандал. Він зажадає з нього домаж інтере. Він буде абсолютно прав. За французькими законами тут є всі підстави вимагати домаж інтере. Його дружина зазнала з вини цієї брудної худоби нервове потрясіння. Він зажадає 10.000 франків домаж інтере. Так Так. Вона повинна буде лікуватися, він повинен відправити її на південь. Не можна ж бути сонечком. Це тобі всякий на головку сяде. Перед Григорієм Івановичем виросло раптом яскраво освітлене вікно булочної кондитерської. У магазині було порожньо: все вже закінчили покупки. Товстий господар з добродушним втомленим обличчям стояв за прилавком і підраховував свою касу. Григорій Іванович з силою відчинив двері і в два стрибки опинився перед прилавком.

- Ось, - сказав він, кинувши на підлогу папір і викладаючи батон на прилавок. - Ось помилуйтеся, ніж ви годуєте людей. Це що за неподобство таке! Я зараз же складу протокол.

Обличчя в булочника було втомлене. Видно, він порядно-таки попрацював за цей день, - може бути навіть і не присів жодного разу. Він спокійно розсунув обидві половинки розпався батона і побачив таргана. На обличчі його не відбилося рівно нічого. Одним помахом долоні він мовчки жбурнув батон з тарганом на підлогу за прилавок і, діставши з полиці другий батон, поклав його перед Григорієм Івановичем.

- A, mais non. Ce n'est pas assez! - закричав Григорій Іванович. - Ви думаєте, що ви від мене так просто звільнитеся? Ні, ви заплатите мені dommage interêt. Моя дружина впала в нервовий розлад від виду цієї гидоти в хлібі. Я подам в суд.

- Ви нічого подібного не зробите, - лагідно сказав булочник і широко позіхнув. - Ви ж російська, а російські занадто порядні люди ... Ніколи ви цього не зробите. Ви візьмете цей батон і спокійно підете додому, до вашої дружини, яка чекає вас з обідом. Адже сьогодні треба пообідати раніше. Я теж зараз закриваю. Ну, бажаю вам сьогодні повеселитися, мосьє ле рюсс.

Пафос Григорія Івановича відразу видихався. Він мовчки взяв батон і вийшов на вулицю.

- Amusez vous bien, - пролунав йому вслід голос булочника. На вулиці різдвяний розгардіяш був в повному розпалі. Надривалися Камла, продаючи свої нікому непотрібні, але такі милі дрібниці. Десь грала шарманка. На розі двох жвавих вулиць шумно цілувалася молода парочка. Що вони зустрілися або прощаються? - подумав Григорій Іванович.

І раптом йому стало так шкода себе, як ніби він у перший раз усвідомив, як кепсько, як жахливо його положення.

- Адже це символічний тарган, - думав Григорій Іванович. - Це нестерпний тарган. Це стигмат рабства, клеймо приниження. Яке право я маю мати дружину. Я ганчірка статева, і не людина і ось, щоб нагадати мені це, щоб я знав, що я мразь і не ставив перед собою, якийсь перст, не знаю вже чий, вклав в мій хліб цього мерзенного таргана.

З распахнувшейся двері ресторанчика долинув невимовно смачний запах чогось смаженого на фритюр.

- Pardon mr! - машинально сказав Григорій Іванович, врізавшись прямо в живіт якогось повного Краснощок пану в розстебнутому широкому пальто.

- Pas de mal, - відповів пан з явно вираженим московським акцентом.

Григорій Іванович підняв очі.

- Єгор!

- Гриша!

- Ти в Парижі?

- Я третій рік в Парижі.

- А я третій тиждень. Стривай, Гриша, я очам своїм не вірю. А що ти робиш взагалі? Працюєш?

- Шукаю роботи.

- Е, так ми зробимо з тобою справу. Я адже все ліквідував в Берліні і будинок продав. Хочу влаштуватися тут. Але це все дурниця. Який дивний випадок. Ну-с ми разом зустрінемо, звичайно, Різдво. Я тут живу в готелі близько порт Версаль. Так, а що Ніна Михайлівна?

- Будинки.

- Слухай, так як ми зробимо? Зайдіть за мною в готель і поїдемо кудись разом обідати. Ти ж повинен знати тутешні місця, старий парижанин. Чому ти без пальто? Що тобі так жарко, Гриша?

Товстий пан вперше уважно придивився до обличчя Григорія Івановича.

- Гриша, ти мені щось подобаєшся. В чому справа? Справи погані? Плюнь. Раз я тут влаштуюся, матимеш роботу. Я хочу, між іншим, купити гараж. Ти що-небудь в цій справі розумієш?

- Я шофер.

- Ну і чудово. Ти будеш у мене завідувачем. Гриша, я повинен бігти в готель. Через півгодини ти з Ніною Михайлівною повинен бути у мене. І куди ми поїдемо обідати? Щоб цікавіше що-небудь було, паризьке що-небудь, сьогодення. Слухай, Гриша, я ж Шерлок Холмс. На твою увазі і по хлібу у тебе під пахвою я роблю висновок, що у тебе немає грошей. Так ти візьми у мене в борг. І я тобі охоче дам, бо ти мені потрібен. Якщо я куплю гараж, ти будеш мені потрібен як біс. Без всяких інтелігентських розмов, ось тобі ... ось тобі ...

Товстий пан витягнув гаманець і засунув в нього два пальці.

- Ось тобі п'ятсот франків. Так будеш ти через півгодини з Ніною Михайлівною у мене в готелі? Готель Маренго, близько порт де Версаль.

У Григорія Івановича був дуже дивний вигляд. В одній руці він тримав батон, в інший блакитну папірець.

- Буду, Єгор, - сказав він. - Дякую, Єгор.

Товста м'яка долоня ніжно шльопнула його по спині.

- Так дивіться ж, не спізніться!

Григорій Іванович швидко обміркував план кампанії. Треба буде влаштувати Ніні грандіозний сюрприз. Він увійде в кімнату (звичайно без батона) з сумним мертвим обличчям, сяде, не знімаючи капелюха за стіл, закриє обличчя руками і замре в позі похмурого німого відчаю. І так він буде сидіти, не відповідав на тривожні питання Ніни, поки вона не підійде до нього, не розтисне йому руки і не загляне йому в обличчя. Тут-то і почнеться головний розіграш. Він скаже Ніні, що булочник вигнав його і відмовив навіть замінити батон. Він сказав, що він ніколи в житті не продавав батонів з тарганами, що його фірма існує 35 років і що він не дозволити першого ліпшого брудного іноземцю шантажувати себе. І що на шум, піднятий булочником, вибігла з задньої кімнати його дружина і піднявся такий вереск, що Григорію Івановичу довелося плюнути і піти. Григорій Іванович ясно уявив собі, як буде реагувати на все це Ніна. Звичайно, вона заплаче. Потім вона почне цілувати його, пестити його обличчя своїми бідними худими ручками, притискатися до нього. Вона почне його втішати.

Треба тільки бути обережним. Треба закінчити цю гру вчасно. А то так пересолиш, що потім Ніну і не втішити буде.

Ось буде номер, коли він раптом схопиться, змахне приготовленої заздалегідь і затиснутою в руці блакитний папірцем і вигукне:

- Ніна, одягайся, дурненька, швидше за. Ми йдемо в ресторан.

Вона подумає, що він зійшов з розуму і злякається. Тут вже він їй серйозно розповість все і про 500 франків, і про Єгора ...

Російська дореволюційна різдвяна листівка

Що це буде. Що це буде. Вона з розуму зійде від радості ... Це буде безумство ... Ні, треба буде скоротити все це лібрето. Як тільки Ніна підійде до нього і розтисне йому руки, вона побачить, що він зовсім і не думав плакати, а навпаки - сміється.

- В чому справа, Гриша? - запитає вона, дивуючись.

- А в тому, пані, - відповість він, - що ось вам 500 франків - чи не фальшиві, не думайте, що не угорської роботи, - і ще в тому, що Єгор Романович Пяткіна, якого ви напевно пам'ятаєте по Москві, - чекає нас моментально обідати.

Але куди подіти батон? Дивовижна ця паризька вулиця. Світло, людно. Піди-но кинь тут що-небудь; Зараз же піднімуть і гукнути. Віддати кому-небудь? Чорт її дери - цю паризьку вулицю. Жодного жебрака. Зовсім інша річ у Москві, та ще напередодні свята. Або в Італії. Але ж від батона відбутися щось треба, інакше він всю комедію зіпсує і весь сюрприз полетить до біса.

Осінена ідеєю, Григорій Іванович підійшов до газетного кіоску і почав ритися в розкладених на широкому столі газетах і журналах. Коли він відійшов від столу, батона в його руках вже не було. На сходах Григорій Іванович приготувався, він підняв комір свого піджака, зім'яв свій капелюх і скорчив фізіономію людини, що зазнає в саме безвихідне відчай. Але, коли він опинився на своєму майданчику і хотів уже взятися за ручку своїх дверей, вираз обличчя його з скорботного перетворилося в здивоване.

Ніна співає.

Так, Ніна співала. Це був голос Ніни, - а чий же ще. Ніна співала на кухні. А це ще що за звук? Щось сичить на сковорідці, щось смажиться ... У чому справа?

Григорій Іванович уважно подивився на двері. Так, це його двері. Ось і руду пляму близько замкової щілини.

Це Ніна співає. Це Ніна щось смажить. Він згадав, як він бачив в кінематографі картину, в якій Чарлі Чаплін в хатинці, на далекій Півночі, варить у каструлі шкіряний черевик.

Карикатура з різдвяного випуску «Ілюстрованої Росії»

Григорій Іванович тихо відчинив двері і зайшов до кімнати. В чому справа?

На столі лежав великий, напевно фунта в півтора, шматок гро пен, стояла відкрита коробка сардінців, чималий шмат дороги сиру, пляшка червоного вина і велика солодка баба. Ніна поклала вилки, серветки ...

Ніна наспівувати, щось шипить на сковорідці, сардинки, сир, вино ...

Григорій Іванович машинально відвернув воріт свого піджака, зняв капелюха, розгладив її і повісив на гак, провів рукою по волоссю і рушив в кухню. Кругла ручка кухонних дверей повернулась в його руці. Ніна в фартусі (смішний цей фартух, він робить Ніну якийсь пузатої) смажить на сковорідці сосиски.

Факт. Сосиски.

- Ніна, звідки? Що за фантасмагорія?

- Почекай, зараз сосиски будуть готові і ми сядемо за різдвяний обід. Коли мені попався в моєму шматку хліба тарган, я відразу було подумала, що тарган - це ж на щастя. Адже по-нашому, по-російському, тарган, адже це на щастя, ну нерви не витримали, тому я заплакала. Сосиски готові, йдемо, Гриша.

- Ніна, постій, я повинен тобі сказати.

- Йдемо обідати, потім скажеш. Холодні сосиски нікуди не годяться.

І ось з пательні, з пилу, з жару, гарячі сосиски лягають на тарілку Григорія Івановича. У Ніни повний рот.

- І ось бачиш, виявився на щастя.

- Сосиски-то які смачні ... Гриша, що ж ти не їси? Ти хочеш дізнатися, звідки це? Не бійся, не бійся, я не продалася ... Це Фаншетту ... Вона почула, що я плачу на кухні, - адже у них все чутно, що у нас робиться, - і піднялася, щоб дізнатися, в чому справа. Вона сама розплакалася і потім побігла і принесла все це. А потім прийшов мосьє Анатоль і приніс ось цю пляшку вина ... Вони такі милі ... Ну ми їх віддячимо, звичайно, коли справи у нас поправляться ... а вони неодмінно поліпшаться ... тарган, адже це на щастя.

- Ніна, ти розумієш.

- Я все, все розумію, - перебила Григорія Івановича молода жінка. - Що ти повернувся без хліба, що булочник нахабно відрікався від свого хліба з тарганом і що ти плюнув і пішов ... і добре зробив, що не затіяв скандал ... Ну, милий, тобі не пощастило: ясно чому. Адже тарган-то дістався мені. Він опинився в моїй половині батона. Дурненький.

Григорій Іванович похитав головою.

- Я все-таки думаю, Ніночка, - сказав він, - що тарган приніс щастя нам обом. Інакше чому ж я зустрів зараз на вулиці Єгора Романовича Пяткіна, який дав мені 500 франків, який обіцяв мені місце в гаражі і який - це найголовніше - чекає нас зараз у себе в готелі, щоб їхати разом обідати.

- Ти вигадав це, Гриша ... зараз вигадав ...

- А це що?

Перед очима Ніни з'явився чарівний блакитний квиток.

- Значить це правда?

- Чи не проста правда, а справжнісінький факт ... Справжні пригоди ... Але, Ніна, залиш сосиски, - ми ж зараз йдемо обідати ...

- Нічого, Гриша. Ми так наголодувався, що у мене вистачить апетиту і на сосиски, і на обід. Налий мені вина, Гриша ... треба ж сказати честь провину мосьє Антуана.

- За що ж ми вип'ємо, Ніночка. За таргана?

За жваво особі Ніни сковзнуло хмарка.

- Ні, Гриша. Може бути, і треба було б випити за таргана ... ми ще вип'ємо за нього, - там, в ресторані, де буде шумно, світло і весело ... А зараз ми вип'ємо за хороших людей.

- Ура! За хороший людей, Ніна.

капітан Лебядкін

Публікація підготовлена автором телеграм-каналу CHUZHBINA .